– За маму, за тата, за бабусю…
Бамсі! – ложка з кашею летить в один бік, тарілка – в інший, а однорічна Саша, затиснута в лещата дитячого крісла, молотить ручками по столу і на її забрудненій вівсянці мордах з’являється вираз непримиренної впертості. І вже нічим ця дівчинка не нагадує милого янголятка, яким здавалася ще пару хвилин тому. Так і хочеться замість нагодувати, дати їй ложкою по лобі!
Звідки беруться дитячі примхи? Чому раптом дитина перетворюється на маленького монстра, єдиною метою якого стає доведення бідних дорослих до серцевого нападу?
Як можна керувати цією машиною з виробництва нервових зривів?
Відповідям на ці питання присвячені цілі наукові праці та докторські дисертації, але допомогти замотаним життям батькам вони можуть далеко не завжди. Хто з нас може дозволити собі присвятити кілька років вивчення основ дитячої психології? Хто готовий продиратися крізь нетрі хитромудрих фраз, щоб з’ясувати, коли починається «процес становлення особистості», а коли – «пубертатний період»? Погодьтеся, таких батьків – на пальцях перелічити. Тут увечері до ліжка доповзти б! Мимоволі махнеш рукою на дитячі пустощі – може підросте, сам порозумнішає.
Втім, може бути й інша крайність. Наускані бабусями, розвинені сусідками і навчені друзями-колегами мами та тата іноді готові йти на все, щоб закликати чадо, що зарвалося, до порядку. У хід ідуть погрози, покарання та навіть ремінь! Але, дивна річ, шовковою дитина від цього не стає. Тільки привчиш його їсти за розкладом, дивишся, а він влаштував істерику в магазині! Тільки змусиш самого заправляти ліжко та прибирати іграшки – а він відмолотив лопаткою сусіда по пісочниці! Навчиш його дружити і не скупитися – він тягає за хвіст кота, вчиш любові до тварин – він кидається з кулаками на бабусю… У чому тут корінь зла? Якраз і назавжди вилікувати сина від капризів?
Взагалі життя рідко має на увазі прості і зручні рішення відразу всіх проблем. Як правило, у кожній ситуації, для кожних умов є свої правила та рекомендації. Але дитячі капризи – саме той унікальний випадок, коли такий – простий та зручний – рецепт є! І він полягає буквально в кількох словах: щоб позбавитися дитячих примх, необхідно зрозуміти, що їх… ні!
Так-так, це не друкарська помилка. Насправді такого поняття, як дитяча примха, у природі просто не існує. Його вигадали дорослі, щоб виправдати свою втому, неуважність до дитини, черствість та байдужість. Те, що ми за звичкою приймаємо за примхи (незручна для нас поведінка дітей, що викликає негативні емоції) – це лише їхня спроба достукатися, попросити нашої допомоги. Це сигнал лиха, який ми повинні навчитися розпізнавати та відповідати на нього відповідно до реальних запитів дитини.
“Ех ви закрутили!” – скажуть впевнені у своїй правоті навчені досвідом батьки. «Як це – не буває капризів?! Та деяких дітей хлібом не годуй, тільки дай закатити істерику! І що ж, їм тепер потурати в цьому?!
Давайте не поки ламатимемо списи і сперечатися про методи виховання. Для початку на простому прикладі подивимося, як зароджується примха та про що він говорить.
Миші шість років. Він лише недавно почав гуляти у дворі без супроводу дорослих. Але пильна мама все одно періодично підходить до вікна і стежить, чи все гаразд. Мама також намагається контролювати дотримання домашнього режиму – дитині незабаром до школи, і він має бути готовий до того, щоб жити щогодини. Та й потім, мамі так зручніше – годувати всіх домочадців одночасно. Рівно о другій годині дня мама кричить Мишкові у вікно, щоб він негайно йшов мити руки і сідати за стіл. Мишко не реагує. Мама підходить ще раз до вікна і повторює заклик. Чи здогадуєтеся, що вона чує? «Мам, ну зараз!» – відмовляється непослух. У мами вже холоне суп на столі, дідусь виразно хмурить брови, а тато рішуче встає з-за столу, виходить у двір і приваблює сина, що упирається додому. Тут його силомийно вмивають, вручають йому ложку і підсувають суп – їж!
Що робить дитина? Він не менш рішуче відсуває тарілку від себе – “Я не люблю борщ!” Суп виплескується на скатертину, Мишко отримує потиличник і, вже не стримуючи сліз, тікає до своєї кімнати. Конфлікт відбувся.
З погляду батьків – очевидна примхлива дитина. З вулиці не дозовешся, в їжі не догодиш. І то йому не так, і це не так. Як виглядає ситуація з погляду дитини? Він був захоплений грою, його нарешті взяли в компанію старші хлопці, час на вулиці пролетів непомітно – і раптом на тобі! Кричать, лають, та ще й шльопнули нізащо ні про що. Прикро! Маля починає розуміти, що в нього і батьків – різні цілі. При цьому мета дорослих – не дати йому отримати задоволення. Отже, слухняність призведе до того, що буде реалізовано цілі батьків, а не його самого. Логічний висновок – слухатися не треба!
