Відомо, що кохання – це найнадійніший фундамент щасливого дитинства. Діти, виховані в атмосфері любові, мають високу самооцінку, впевненість, почуття власної гідності, виростають добрими і щедрими людьми. Але, як це не дивно, просто любити дитину недостатньо – треба, щоб вона бачив і розумів прояви кохання.
Умовно можна розділити ці прояви на групи. Перша – емоційні. Навіть новонароджений відчуває, що мама його любить, коли вона посміхається до нього, говорить з ним лагідним голосом, уважно спостерігає за його іграми. І, навпаки, варто їй понервувати, насупити брови, як він заливається плачем.
Не менш спостережливими є і діти старшого віку. Вони не вимагатимуть уваги та ласки безпосередньо, але відзначать для себе і відчужені особи батьків, і напруження в голосі. Адже навіть «я тебе кохаю» можна сказати як «я зайнята, відчепись!». А можна нічого не говорити, але подивитися на дитину та посміхнутися їй. І він зрозуміє, що його люблять і приймають таким, яким він є.
Безумовне прийняття та заохочення – це другий виділяється дитячими психологами аспект батьківського кохання. Виявляється він у увазі до слів і прохань дитини, у похвалах та позитивній оцінці її дій та міркувань. Переоцінити таке ставлення неможливо – саме воно формує впевненість у своїх силах, готовність до майбутніх перемог та звершень. Дитина, яка отримувала схвалення з боку батьків, легше адаптується у дитячому колективі, частіше виявляє риси лідера, вільніше висловлює свій творчий початок.
І, нарешті, третя група проявів. Назвемо їх тактильні. Дотиків і пестощів немовля потребує від самого народження. Саме тому сьогодні у пологових будинках новонароджених практично відразу кладуть поряд з мамою. Але й із віком ця потреба не зменшується. Обійняти, посадити на коліна, потріпати по голові, погладити по спинці – ці невербальні сигнали несуть малюкові найважливішу для нього інформацію: «Батьки поряд, вони мене люблять, я захищений, я в безпеці».
Але що трапляється, якщо потік усіх перелічених сигналів слабшає чи відсутній зовсім? На жаль, іноді нам здається, що досить просто любити свою дитину, ніяк цього не виявляючи. Ми вважаємо, що наш головний обов’язок – це забезпечити йому дах над головою, одяг, їжу та – як же без цього! – належне виховання. Саме вихованням ми намагаємося замістити прояви кохання та ласки.
Найпоширеніший випадок: мама каже доньці «Я тебе не обійму, доки ти не збереш іграшки». Їй здається, що вона вирішує одразу два завдання: і любить дитину, і виховує її. Насправді жодної з поставлених мамою цілей не досягнуто. «Умовний рефлекс», що формується у дівчинки (буду гарною, тоді мама мене любитиме) призводить до зворотного результату: у дитини з’являється підвищена тривожність, почуття провини. Вона впевнена, що навіть маминий поганий настрій спровокований її, доччиними провинами.
Прикладів, коли нам здається, що ми дали дитині зрозуміти, що ми її любимо, а ці сигнали розуміє навпаки, можна навести безліч. Діти вважають, що їх не люблять, коли:
♦ з ними не розмовляють, від них відмахуються, пояснюючи, що «зараз ніколи, поговоримо пізніше»;
♦ батьки не сідають поряд з дитиною, не обіймають її, не гладять по голові чи спині;
♦ ви підвищуєте голос при кожному випадку, не знаходячи часу спокійно пояснити дитині, в чому її завдання чи провина;
♦ зриваєте на ньому поганий настрій;
♦ необ’єктивні у своїй оцінці його вчинків;
♦ проявляєте до чужої дитини більше уваги, ніж до неї самої і т.д.
Для того, щоб самостійно доповнити цей список, вам достатньо згадати, коли і за яких обставин ви почуваєтеся нелюбимим (або нелюбимим).
Наслідки тривалого дефіциту любові для дитини можуть бути катастрофічними: вона втрачає відчуття захищеності, стає схильний до страхів, на тлі яких формуються неврози. Його самооцінка стрімко падає, з’являються незрозумілі капризи, істерики, агресія. Батьки, які вважають, що вони дитину просто розпестили, починають виявляти підвищену строгість, малюк відчуває ще гостріший брак любові і конфлікт виходить на новий рівень.
У результаті до психологів звертаються з наступними скаргами: «дитина стала зовсім некерованою!», «Він робить все на зло!», «Я їй кажу – не можна, а вона дивиться на мене і продовжує!», «Вчитель каже, він огидно поводиться на уроках, весь час перебиває, базікає із сусідами!».
Один із найпоширеніших випадків: восьмирічна дівчинка агресивна, часто б’ється з однокласниками, на закиди вчителя відмовчується, але своєї поведінки не змінює. При знайомстві з матір’ю юної хуліганки психолог з’ясовує, що атмосфера в сім’ї досить строга. Батько є незаперечним авторитетом, часто карає доньку, забороняє матері балувати її. У ранньому віці дівчинка боялася темряви, але батьки забороняли їй спати у світлі, «виховували характер».
